Колектив виробничого об’єднання щиро вітає головного інженера ВО «Укрдержліспроект» Миколу Петровича Левківського з 65-річним ювілеєм!

Величезний досвід роботи, життєва мудрість та уміння знайти рішення в складних ситуаціях дозволяють Миколі Петровичу спрямовувати виробничі процеси об’єднання.

За багаторічну сумлінну працю Леввківський М.П. нагороджений іменним годинником Голови Державного комітету лісового господарства України (2005 р.); нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України» (2010 р.)

Щиро бажаємо ювіляру міцного здоров’я,  щастя, благополуччя та подальшої плідної праці на лісовпорядній ниві.

Навряд чи хтось скаже про себе краще, чим сама людина. З нагоди святкової дати розміщуємо спогади Миколи Петровича, що мали увійти до збірки «Літопис лісовпорядкування» .

Незабутні будні експедицій

Не зважаючи на певні побутові труднощі, часом суворі погодні умови, коли можеш промокнути до нитки, а багаття розвести не вдається чи заблукати в лісових нетрях, саме вони дарували кожному з нас особливі емоції — відчути себе частинкою природи. І це відчуття посилювалося ще більше, коли доводилося бути в безлюдному лісі по кілька тижнів. Неспроста відомий письменник М.Пришвін писав „У лісі я знайшов для себе джерело безкінечних відкриттів…” І, дійсно, в лісі навіть можна почути як дерева перемовляються з собою: як гуде цар лісу дуб і наче скликає всіх на таємну нараду, як тужать за морем сосни, коли шумлять на вітрі, наче хвилі. А ще, як стверджують фахівці, кожна людина має своє дерево до якого варто прихилитися, аби набратися сили. А в цілому в кожного дерева своя енергетика, якось я це сильно відчув, коли понад два тижні під час експедиції на Вологодщині залишився в лісі сам, щоправда, зі своїм вірним охоронцем Рексом, коли ми вдвох владарювали в лісових нетрях, а точніше працювали, бо я зважаючи на свою роботу писав своєрідну книгу щодо специфіки лісових угідь. І хоч сумував за спілкуванням з людьми, однак дерева мене не лише заспокоювали, а наповнювали особливими почуттями, які пригадуються й досі, як і дими багать, гіркуваті, наче опале восени листя, як і чародії лісу — гриби. Я недаремно назвав їх чародіями, бо вони приваблюють нас до лісу якоюсь незбагненою магічною силою, коли починається, так званий, сезон тихого полювання. У своєму житті я бачив такі великі білі гриби, й так багато, що й до сьогодні сумую за ними, бо такого багатства більше не зустрічав, як і лісових галявин, які червоніли журавлиною, наче дики­ми маками. Добре, що в мене все це було, і сьогодні, я як і всі мої колеги, прагну, щоб природні багатства лише примножувалися.

А ще хотів би поділися своїм спогадом, як мене одного разу привабив луг, на якому зеленими куполами виднілися стіжки сіна. І я підійшов до одного з них, і на повні груди вдихнув запах скошеної трави — відразу згадалися поля рідної Житомирщини, волошки в житі й повний колос зерном. Уже вечоріло, на небі затремтіли сяйливі зірки, і молодик-місяць усміхався на все довкілля. І мені не захотілося покидати цього стіжка сіна, та й до бази йти було далеченько. Тож вирішив заночувати прямо на стіжку — не проти був і мій вірний друг Рекс, тільки я вмостився зверху на стіжку, а він знизу. Спалося, на сіні, як в дитинстві, снилися рідні краї, адже ще весною був вдома. І раптом серед ночі мене розбудив Рекс, який так почав гавкати, аж узлісся озивалося ехом. Я сполошився, адже окрім ручки й паперів не було нічого для самозахисту, думаючи, хто до нас надиться — вовк чи ведмідь? Не залазячи з копиці сіна вдивлявся в темряву, й кущі малювали мені тіні різних химерних звірів. Однак через пев­ний час Рекс заспокоївся, й до нас з лісових гостей так і ніхто й не навідався. Чому я розповідаю цю історію? Бо ця подія, мабуть, є однією з найекстримальніших в моїй практиці за багато років експедицій в лісових угіддях тайги та України. І зараз через стільки років міркую, мабуть, я не переживав багато надзвичайних ситуацій в глухих лісах, де ходять дикі звірі, бо навчився прислухатися до лісу й бути його частинкою.