Анатолій Олександрович Колб

начальник Української експедиції.

Народився на Поліссі 20 лютого 1952 року в селі Олександрівка Костопільського району Рівненської області. З раннього дитинства закохався в ліс. Після закінчення в 1969 році Моквинської середньої школи, крім атестата про середню освіту, отримав свідоцтво молодшого техніка лісовода, так як при школі було організоване шкільне лісництво і учні вивчали лісову справу.

У 1969 році вступив до Львівського лісотехнічного інституту на спеціальність лісове господарство, який закінчив в 1974 році і отримав направлення на роботу в Українське лісовпорядне підприємство Всесоюзного об’єднання “Ліспроект”, яке в той час підпорядковувалось в Москві Державному комітету по лісовому господарству СРСР.

З 2 липня 1974 року прийнятий на роботу в Українську аеро-фотолісовпоряднy експедицію на посаду інженера-таксатора. За період роботи пройшов щаблі професійного росту:

1979-1987 рр. – старший інженер

1987-1990 рр. – інженер-технолог 2-ї категорії

1991-1998 рр. – начальник л/в партії

1999-2007 рр. – головний інженер Української експедиції

2007 – по сьогоднішній день – начальник Української експедиції.

Нагороджений іменним годинником Голови Держкомлісгоспу України, нагрудними знаками „Відмінник лісового господарства України” та „За бездоганну службу в державній лісовій охороні 30 років,” „Подякою Голови Держлісагентства України,” неодноразово нагороджувався грамотами В/О „Укрдержліспроект”.

І птахи садять дубові гаї

Професія лісівника зобов’язує нас зазирати в «вікна» природи і природа теж, наче підбирає для себе своїх фахівців, приглядаючись до них ще з дитинства. От і мені в цьому сенсі пригадується, як ще, так би мовити, в дитячому палеоліті годував з хлопцями сову, яка стала прирученою. Роль цієї загадкової птахи, яка веде прихований спосіб життя, полюючи вночі, не можна не дооцінювати в боротьбі з паразитуючими гризунами.

Мало того, деякі види птахів беруть безпосередню участь у «посадці» дерев. І якщо ви десь побачили кремезного царя лісу, дуба, то цілком можливо, що до його росту причетний ніхто інший, як сойка. Саме ця пташка, яка харчується жолудями, робить за сезон у землі до трьох тисяч сховищ жолудів, частина з яких згодом пускає корінці — життя сойок наче самим корінням пов’язане з відтворенням дубових гаїв. А от галки й ворони люблять закопувати в землю горіхи, частина з яких також вкорінюється.

Однак природа не завжди розкриває свої секрети людям. І тут знову пригадується далеке дитинство. Якось у нашому подвір’ї ми помітили малу немічну зозулю, батьки розповідали, що зозуля любить підкидати свої яйця, або діток іншим птахам. Так вона підкинула своє маля горобцям, які певний час його годували, але напевно їхньої здобичі вже стало замало, й вони викинули зозуленя з гнізда — і ми його вигодували. Однак цікавлячись життям птахів, і досі не знайшов пояснення вчених: чому зозуля так робить. Паразитизм зозулі, що виявляється в підкидуванні свого потомства в чужі гнізда — одна з нерозгаданих таємниць. Цікаво, що в зозуль, вже через декілька годин після народження в чужому гнізді виявляється, так званий, рефлекс «викидання». Будучи ще сліпим, пташеня, розчепіривши голі крильця, підлазить під яйце або пташеня законної господарки гнізда й уклавши його в улоговинку в себе на спині, викидає геть.

Іншою цікавою особливістю зозулячої породи є майже повна відсутність «голосу» у самиці зозулі. Небагато, напевно, знають, що зозуляче «ку-ку», до якого ми звикли й рахуємо скільки вона напророчить нам літ — соло самця. Самиця може видавати тільки не дуже чутне «клі-клі-клі».

Також ще однією особливістю птахів є їхня, на перший погляд, невидима солідарність. Наприклад, ворони, коли помітять, як яструб вхопить голуба, до речі, такі явища можна побачити навіть у нашому місті, де живуть ці види орлів, зчиняють галас і можуть зграєю напасти на хижака.

А от згадуючи експедиційні будні, які проходили на теренах лісогосподарств Союзу не раз закрадалася думка: що буде коли зустрінуся з вовком чи диким кабаном, адже інколи таксуючи ліс ми були неозброєні. І, дійсно одного разу, в одному з лісогосподарств Костопільського району на Рівненщині зустрівся з кабаном, який несподівано виліз з кущів і почав погрозливо клацати іклами. Мимовільно мене пройняли почуття страху, адже в руках була тільки таксаторська папка, тож я, не розгубившись, почав по ній плескати долонею, й кабан, наче злякався цих звуків і подався в кущі. Згодом я розповів цю історію одному лісовому майстру, який теж здивувався неадекватній поведінці кабана, адже вони, зазвичай, людину обходять. Тож з часом лісовий майстер вибрався на це місце, і знову натрапив на того самого кабана, який ніби когось чекав. З’ясувалося він був поранений і в такий спосіб хотів привернути увагу до себе. А взагалі звірі людей обходять, особливо, вовки, які відчувають на запах нас дуже далеко. Природа й в цьому аспекті ніби сама подбала про мирне співіснування в її царстві…

За час роботи довелося працювати в різних регіонах Радянського Союзу, починаючи від західних кордонів та півдня Української РСР до районів Іркутської області та Красноярського краю. В 1984 році Українська експедиція працювала в Саянах в районі Саяно-Шушенської ГЕС. Гори дуже красиві, територія на якій працювали майже не заселена, на лівому березі ріки Єнісей не було жодного населеного пункту. До місця робіт нас доставляли гелікоптери, зв’язок таксаторських груп, куди входили інженер-таксатор, технік та кілька робітників, здійснювався з цен- тральною базою за допомогою радіостанцій „Ангара” та „Карати”, жили в наметах, зимівниках. Лісовпорядкування проводилося за 3-м розрядом. Лівий берег Єнісею – це горіхопромислова зона кедрової сосни вік якої наближався до 200-250 років, там проводилася заготівля кедрового горіха. Запам’яталося, що в цей рік піднімався рівень води Саяно — Шушенського водосховища на 20 метрів. Зона затоплення була винесена в натуру з помилками і багато Сибірської кедрової сосни пішло під воду. Де хто з наших працівників плавали на човнах і зривали кедрові шишки прямо з верхівок дерев.

У 1985 році працювали в Красноярському краї на річці Ангара в місті Богучанах літо було спекотне й в тайзі розпочалися великі пожежі. Гелікоптери могли літати з великими переривами, бо територія, де працювала експедиція була задимлена і видимість погана.

Трапився випадок – загубився один робітник. На його пошуки були кинуті всі таксаторські групи, які працювали поблизу. Прочісували по прорубаних візирах просіках район, де він загубився й на третій день вдалося його знайти. Він був добряче наляканий, від чобіт на ногах лишились одні халявки.

На польових роботах траплялося багато інших випадків чи «оригінальних» людей, про одного з них хочу розповісти.

Дід Ондатра

Неспроста є побажання мати сибірське здоров’я. Я в цьому переконався під час однієї експедиції в 1982 році. Ми вирушали на Новобірюсінськ Іркутської області гелікоптером, чи як тепер кажуть гвинтокрилом. Котрий був переповнений багажем і пасажирами. А тут один із наших вільно — найманих працівників, котрого називали дідом Ондатрою не хотів летіти без виварки. Ми дуже дивувалися навіщо йому в тайзі виварка, на що він відповів, що буде збирати ягоди. Довелося погодитися, бо без виварки дід Ондатра летіти не хотів. І дійсно він таки назбирав ягід у виварку, в яку кинув сухі дріжджі й цукор. Потім коли цей ягідний «коктейль» забродив дід Ондатра із своїм напарником влаштували собі свято, доки не побачили дна, причому вони навіть спали в спальних мішках біля хмільної виварки, незважаючи на дощ. Згодом нам треба було йти на роботи далі від нашого табору. Однак дід Ондатра сказав, що залишиться на старому місці, поскаржившись на біль у нирках. Однак яким було наше здивування, коли ввечері ми зустріли його дуже веселим й життєрадісним, думаючи, звідки ж у нього такий приплив енергії. Як з’ясувалося, дід Ондатра «реквізував» у новоприбулих студентів увесь одеколон, пояснивши, що в тайзі він непотрібний, а от йому треба поправити здоров’я. Але і це ще не все, чим подивував нас цей дивакуватий чоловік, який був дідом не за віком, а виглядом. Коли нам потрібні були ліки й ми заглянули до аптечок — не було жодної таблетки, дід Ондатра проковтнув їх усі, щоправда невідомо за який час/