Володимир Васильович Йосипенко

провідний інженер-технолог.

Народився в селі Лебедин Черкаської області.

У 1973 році заочно закінчив Українську сільськогосподарську академію

Трудову стежку розпочав у 1966 році техніком — таксатором.

1968-1984 р.р.— інженер, начальник лісовпорядної партії.

1984-1987 р.р. — виконуючий обов’язки, а тоді головний інженер Української підзвітної експедиції.

1982-1994 р.р.— головний технолог об’єднання.

1994 -2000 р. р.— заступник начальника об’єднання по виробництву.

2000-2001 р. р.— головний технолог об’єднання.

З 2003 р. — провідний інженер-технолог.

Багаторазово нагороджувався галузевими преміями, грамотами та дипломами . Медаллю з нагоди 1500-річчя Києва. Двічі — нагрудним Почесним знаком «За бездоганну службу в державній лісовій охороні XX і XXX років»

Стежками тихого полювання

Кого не ваблять лісові стежки, коли настає грибний сезон, а в нас, ветеранів численних експедицій, про цю пору особливі спогади. Адже нам доводилося бувати в таких місцях, що недоступні іншим, й інколи знаходити стільки грибів, хоч косу бери. Завжди з теплотою згадую про цих загадкових істот лісу, які нас заманюють в далекі хащі й дарують насолоду спілкування з природою, а інколи несподіванки. От і в мене був один випадок, який і досі викликає посмішку. А було це в далекому 1968 році, коли працював в одному з лісогосподарств Іршавського району в Карпатах. Повертаючись з роботи, йшов з папкою під рукою лісом — несподівано натрапив на сімейку білих грибів, захопився, й трохи набрав, та оскільки не мав кошика, та й, взагалі, наміру їх збирати, то довго за ними не «полював». Навпаки думав: як цю здобич донести до свого помешкання. Згодом, на радість, зустрів місцеву жіночку з донечкою, які збирали гриби — їм і подарував свої. І сном і духом тоді не здогадувався, що мій подарунок може викликати дуже курйозну ситуацію. Уже наближаючись до свого помешкання, побачив як від нього від’їжджала міліцейська машина. На мить навіть розгубився, думаючи: чому до лісника завітала міліція? Та коли зайшов до хати, зрозумів — приїжджали по мене. Наше лісоволодіння знаходилося поблизу кордону, і хоч я його не порушував, однак мене сприйняли за шпигуна. Щоправда, лісник пояснив, що я таксатор. Але чому вийшов такий конфуз? Справа в тому, що ця жіночка з дитиною, яким віддав гриби, мабуть, ніколи в лісі не бачили людини з папкою, та ще й бородою, тож поділилася своїм здивуванням з іншими. Так мене й сприйняли за шпигуна. А зважаючи, що був 1968 рік і чеські події, ця звістка підняла на ноги прикордонників і міліцію, і навіть районного прокурора, з яким я згодом зустрівся, й котрий наказав мені збрити бороду, щоб не провокувати в подальшому подібних ситуацій, адже працював, як вже згадував, поблизу кордону, до якого в зв’язку з чеськими подіями підтягнули багато наших військ. Отже, щоб моя борода не порушувала спокою, довелося з цією «розкішшю» попрощатися.

А от пригадується ще один випадок. Це було в лісогосподарстві Курганської області, якраз навчав молодих лісівників навиків нашої професії. Оглядаючи територію, на одній з галявинок від здивування аж завмер, бо ще ніколи в житті не бачив такої кількості білих грибів — сім`я біля сім`ї! Зовсім молоденькі грибочки й в «солідних капелюхах». Я не тямив себе від радості, адже їх можна було назбирати цілий віз на котрому приїхали. Та яким було моє здивування, коли місцевий лісник сказав: «Ти що, ми таких не беремо! Це ж поганки!..». Так мені й не вдалося його переконати, хоча я тоді назбирав цілий віз грибів. З цим же лісником в мене була ще одна кумедна ситуація, коли він побачив, як збираю печериці, а в їхніх краях в найбільшій пошані були грузді та інші пластинчаті гриби, які вони солили й маринували. Отже, коли я збирав печериці він дивився на мене, як на самовбивцю, я тільки назбираю відро, а він береться викидати. Тоді я запросив його на вечерю, щоб заспокоїти, і він прийшов із кумом, коли я підсмажив печериці в сметанці — ух, від аромату захопило дух! Однак мої курганські приятелі до печериць не торкалися, але десь через півгодини один з них каже, мовляв, куме, дивись, він живий, а ну ж і ми спробуємо, і таки скуштували, й вже з ранку поїхали за печерицями. Потім не раз дякували, що відкрив їм вікно в грибне царство, а так би й життя прожили й ніколи б не спробували печериць.

Не раз дивувався, що в кожному краї Росії, не так як у нас, на першому місці — білі гриби, а різні. На Вологодщині, наприклад, в великій пошані «волнушки».

Також на пам`яті ще один випадок з грибами парасольками. Я навіть не здогадувався, що в Куйбишевській області, де лісостепова зона,можуть рости гриби. Одного разу треба було влашту вати святкову вечерю — пригостити своїх колег чимось смачненьким, котрі приїхали на перевірку, згадав за своє хобі. Бо в цій місцевості не було жодного закладу харчування, а до Куйбишева в вихідні не дістатися. Отже, щоб окрім картоплі й сала почастувати чимось іще, пішов на пошуки. І вони увінчалися успіхом, а саме грибами, які називають парасольками. Однак мої колеги, як побачили їх, то навідріз відмовилися вживати. Справа в тому, що вигляд парасольок трохи незвичний, дехто їх навіть плутає з мухоморами, хоча останні завжди червоного, а не білого кольору. Тож знову довелося першому показувати приклад. Пізніше до грибної трапези приєднався Микола Петрович Левківський, який тоді був начальником партії…

Ех, стежки молодості, стежки тихого полювання, як ще називають збирання грибів, я й досі в захоплені від цього процесу, який дарує невимовну радість душі й серцю. І зараз в Ірпені, як тільки починається сезон, беруся за кошик — і гайда до лісу. Дехто з моїх знайомих запитує: «А що в ірпені є гриби?». Звичайно, й багато, особливо, сироїжок, чимало — лисичок, підберезовиків, моховиків, польських, опеньків, я також знаходжу й білі гриби в молодих гайках. Хотілося, щоб мої спогади та розповідь покликала читачів цієї книги до чарівних стежок, коли почнеться грибний сезон, де ви знайдете для себе значно більше, а не лише гриби.