Микола Михайлович Рековець

 начальник виробничо-технологічного відділу.

Микола Михайлович Рековець, народився в 1949 році на Чернігівщині в селі Вертіївка. Закінчив сільськогосподарську академію за фахом інженера лісового господарства. З 1972 року працює в ВО «Укрдержліспроект».

З 1972 р.— працював на лісовпорядних роботах у Куйбишевській області (нині Самарська обл.).

1973 р. — в експедиції у Вологодській області.

1975 р. — в Курганській обл. за Уралом. Загалом інженером — таксатором в експедиціях у тайзі працював п’ять сезонів.

З 1977 року — повернувся до рідних лісових стежок України.

1977 р.— в експедиції в Овруцькому районі, де зустрів своє кохання на все життя. Оксана Висоцька, так звали його суджену, працювала тоді лісовим техніком, нині — у ВО «Держліспроект». Подружжя разом — вже більше 35 років, виховали двох дітей.

У 1978 році — перша експедиція в. Карпати, де Микола Михайлович працював разом із Героєм соціалістичної праці Іваном Чусою. На той час серед лісівників СРСР було всього два Героїв соцпраці.

1979 р.— на лісовпорядних роботах у Рівненській області.

1980 р.— у Вінницькій обл.

1981р.— у Чернігівській обл.

1983р.— у лісах поблизу м. Прип’ять, де вперше обійняв посаду начальника партії.

У 1982 році доля знову повернула його в тайгу, і хоч кажуть, що в річку не можна увійти двічі, однак Миколі Михайловичу доводилося це робити кілька разів, оскільки не раз мусив повертатися до стежок молодості.

1984 р.— начальник партії в Куйбишевській обл.

1985р.—1986 рр. начальник партії в Курганській обл.

З 1987 по 1994 р. р .— у виробничо-технічному відділі об’єднання.

З 1994 по 2001 р. р.— заступник головного інженера об’єднання.

З 2003 р.— і по сьогоднішній день начальник виробничо-технічного відділу.

Нагороджений багатьма грамотами та подяками, медаллю «Золота зірка, професійна слава України». У 2012 р. виповнилося 40 років трудового шляху Миколи Михайловича в нашому об’єднанні. Микола Рековець брав участь в багатьох експедиціях, пройшов тисячі кілометрів стежками тайги й не раз був начальником партії.

Як вперше зустрівся з «господарем тайги»

—Скільки разів зарікався — говорить Микола Михайлович Рековець,— що більше ніколи не піду в експедицію. Однак як тільки наставала весна, забувалися всі негаразди, пережиті під час польових робіт, і дошкульні дощі й холод, і я знову збирався дорогу, й оживав запах тайги і згадувалися велетні – кедри, вапнякові скелі на Жигулівських горах, де були природні липові гаї. Усе це, наче чекало мене, щоб саме я взявся за впорядкування лісових масивів, оцінив його промисловий потенціал, розібрався з пріоритетами росту дерев, аби молодий березняк не глушив сосну, щоби дуби мали достатньо простору для розвою. І от приходив чарівний травень, коли повітря миротчило п’янкими ароматами цвіту, особливо, бузку, якого в Ірпені дуже багато, мене знову кликала тайга, хоча добре знав, що мене там чекають нелегкі будні. Однак зажди перемагала романтика, котра властива всім лісівникам.

—Миколо Михайловичу, а от можете пригадати щось дуже незвичайне з ваших експедиційних буднів.

—Там кожен день був незвичайним, інколи доводилося на тривалий час розмовляти лише з деревами, й місяцями не бачити людей, окрім кількох свої колег чи найманих робітників. А от щодо самого незвичайного, то мені згадується перша зустріч із ведмедем. До цього я навіть хотів зустрітися з косолапим, щоб з допомогою рушниці відучити його від дурних звичок, адже інколи ведмеді таке витворяли!

Якось ми поверталися до однієї бази, як неподалік побачили білого «мішку», здивовано перезирнулися з колегою, адже в тайзі водяться тільки бурі ведмеді, та згодом все стало зрозуміло, коли приїхали на базу й побачили біля приміщення перекинуту діжку, в якій було борошно. Значить «мішка» ласував борошном, однак як він міг залізти в невелику дірку до приміщення й витягнути діжку зсередини залишалося загадкою. А , взагалі, ведмеді в тайзі — загадкові й непередбачувані істоти, недаремно їх називають господарями тайги. Не зважаючи на великі габарити тіла, вони дуже швидко бігають, також люблять «помародьорстваовать». Одного разу навіть мародер — ведмідь загнав моїх колег на дерева, добре, що вони встигли туди видряпатися, де й заночували, прив’язавшись до гілок, сам же топтигін так увійшов в роль мародера, що майже спустошив всі запаси продовольства, кігтями відкривав консерви згущеного молока.Чув також, як інший мій колега дуже захопився вивченням літератури про косолапих, читав про ведмедів-шатунів і людожерів, про їхні повадки, і наче накликав одного з них до себе. Якось до його лісової хатинки завітав ведмідь — він, мабуть, забув все що про них знав, бо наглухо закрив двері, і побоявся ступити крок за поріг, невідомо чим би все скінчилося, коли б не його вірний пес, за яким почав ганятися ведмідь, не догнав його. Отже, підсвідомо я також став очікувати своєї зустрічі з господарем тайги, бо всі, хто був там, рано чи пізно з ним не розминалися. Та ніколи не міг би по подумати, що наша зустріч буде такою, адже для своєї безпеки в мене була мисливська рушниця й кулі. Та все сталося не так, як гадалося. Коли я зустрівся з ведмедем, то був озброєний лише авторучкою. І коли затріщали гілки, і я побачив ведмедя, а ще за мить він став на задні ноги — мамо, рідна, який він був здоровенний, від несподіванки, я був, як заворожений, і , здається, глянув йому увічі, хоча внутрішній голос, наче казав мені не дивитися на нього, але я глянув — його погляд не обіцяв нічого не доброго, за мить я закричав, не впізнаючи власного голосу. І тут сталося диво, ведмідь від мого крику стрімко розвернувся до мене спиною й дав дьору, а мене, наче паралізувало, й коли за мить відійшов, то чомусь став шукати дерево, на яке б видряпатися, але поруч не було якогось підходящого, та все ж я спробував вилізти на суху вільху, та не вдало, й загубив ручку, й замість того, щоб поквапитися покинути це місце, став її шукати, наче Тарас Бульба люльку. А ще сів перепочити на повалений стовбур. Зараз з посмішкою пригадую про цю подію, але тоді було не до сміху. З цього часу в мене вже не було думок, щоб ще раз так близько зустрітися з ведмедем. І так склалася доля, що й у ведмедів також, очевидно не було такого бажання, бо після цього я неодноразово повертався в експедиції до тайги, до її велетенських просторів, де так легко дихається, і де відчуваєш себе завжди дитиною під зеленим торжеством. Адже тільки уявіть, мені доводилося працювати в таких лісових господарствах, де було до 14 мільйонів гектарів лісу! У нас же у всій Україні нараховується до десяти мільйонів гектарів лісів, і це наше неоцінене багатство, і я радий, що все своє життя присвятив впорядкуванню лісу, і, здається, не було довгих сорока років, проведених у наметах і біля багать, а була одна лісова стежка довжиною у стільки літ.