Микола Станіславович Васькевич

головний економіст об’єднання.

Народився в 1964 році в селі Велицьк Ковельського району Волинської області, в родині службовців.

У 1983 році закінчив Шацький лісовий технікум. Ще у технікумі, прочитавши на одному подиху книги про романтику експедицій, як от «Мы идем Восточными Саянами», «Последний костер» та інші, твердо вирішив працювати в лісовпорядкуванні. Закінчив Українську сільськогосподарську академію, Київський національний Університет будівництва та архітектури.

Трудовий шлях М. С. Васькевич розпочав в 1983 році техніком-таксатором Амурської експедиції. Після служби в Армії знову повернувся до лісових стежок.

1983 р. — працював в експедиціях Амурської області.

1986 р.— Красноярському краї.

1987 р. — Дагестані, Тюменській обл.

1988-1990 — Іркутській обл.

З 1991 по 2002 р. — в експедиціях лісових господарств України

З 2003 року — головний економіст об’єднання.

«Тайга, як море»

—Велика й неозора, розповідає головний економіст об’єднання Микола Станіславович Васькевич, котрий не раз бував там,— а в тім, до місця однієї із моїх експедицій, довелося добиратися на теплоході, аж чотири дні, такими норовистими були річки Об та Вах, русла котрих петляли такими зигзагами, аж паморочилася голова. Однак в цьому краї, що адміністративно відносився до Нижньо — Вартівського району Ханти-Мансійського автономного округу, не лише природа була самобутньою, а також корінне населення. Наприклад, в селищі Лар`як, поблизу якого ми працювали було всього два види наземного транспорту — трактор і грузовик, водії котрих після зарплати не змогли розминутися на дорозі й зіткнулися в лобову —та все обійшлося… Тут техніка не становила загрозу життю, інша справа — місцевість, вкрита непрохідними лісами, та ще й багата на болота. Тож, якось ми запрацювалися до пізньої години, розбиваючи лісовий полігон для досліджень. Якраз тоді стояли білі ночі, місяць, яскравий, мов сонце, й самі не помітили, як повернуло за дванадцяту годину ночі, адже звичного орієнтиру — сутінків і темряви не було. Поквапилися повертатися на базу. Однак це виявилося нелегко, — то тут, то там натикалися на заводнені болота, й щоразу обходили їх, забуваючи про мітки, тож потрібну стежку шукали майже до ранку. Однією з найбільших радостей у тайзі є відчуття, коли ти знаходиш потрібний шлях. Не раз бувало хочеться його скоротити й піти навпростець, незважаючи на просіки, як правило, такі спроби закінчувалися блуканням по колу. Недаремно кажуть: хто в тайзі хоче ходити навпростець, той вдома не ночує.

—Миколо Станіславовичу, а яким був побут учасника експедиції, на старих світлинах видно, що ви тоді були з бородою, мабуть, жилося нелегко?

—Ну борода, це частина романтики, а от щодо побуту, то він був схожим як в корінного населення мансі і ханти, тільки, вони колись жили в чумах, а ми в наметах, стелили постіль на дощаті ліжники, грілися біля буржуйок, їжу готували, часом, на багатті. Умивалися водою зі струмків. Пригадується у цьому сенсі один кумедний випадок. З нами жив один товариш, який боячись холодної води, завжди вмивався в куфайці, ну, ми вже почали хвилюватися за його гігієну і думали як би хоч раз по справжньому його вмити. Тож коли трохи підмерзло, збільшили кут нахилу кладочки до річки, обливши її водою, щоб кладочка скрижаніла. І от зранку наш товариш пішов вмиватися, як завше, не далі свого підборіддя, й не знімаючи куфайки, та підсковзнувшись на кладочці, поринув у воду з головою. А, взагалі, вроджена національна жартівливість допомагала нам виживати в нелегкому побуті.

—Можете розповісти якісь веселі історії.

—Й не одну, якось ми поверталися на базу, а один із наших найманих працівників, котрі, як кажуть пройшли Крим і Рим, і нерідко були із категорії колись засуджених з дуже товстими трудовими книжками, де було багато вклеєних сторінок, загубив на лісовій стежці цигарки та чай. Відсутність їх для нього стало справжнім лихом — він усю ніч поривався піти їх знайти, але ми стримували його, бо неподалік хтось бачив ведмедя. І, дійсно, ведмідь першим знайшов його цигарки. І вони йому зовсім не сподобалися, бо перетворив їх у порошок. Хочу розповісти про ще один курйозний випадок.

Як здивував директора ліспромгоспу!

Працюючи в Красноярському краї, в кінці вересня 1986 року , під час гону марала, я імітував голос оленя, щоб заманити звіра до себе. Однак в мене не було спеціального інструменту, тож трубив у дуло рушниці, вийнявши патрони та заламавши її навпіл. Мабуть, непогано виходило, бо на моє соло відгукувався олень. Через певний час я знову повторив для оленя свою «мелодію» на рушниці. Звук все наближався. Через 10 хвилин «проревів» утретє. Та яким було моє здивування, коли замість нього з кущів виїхав УАЗик, а з нього вийшли директор лісгоспу та його помічник, привітавшись та поцікавившись про те, як ми влаштувалися, несподівано запитав : « Это ты ревел?— я відповів, що так.— Я так и понял, сильно металом отдает.— І сплюнувши спересердя на землю, пішов до машини.— Але чому ж тоді перегукувався зі мною, коли « так сильно металом отдает»,— подумки посміхнувся я…

У 1987 році, коли впорядковували лісові масиви Дагестанської АРСР, відбулася наступна цікава подія. Місцеві жителі, аварці, розповідали й клялися Аллахом, що бачили жінку снігової людини в районі Тляратинського лісгоспу. Це відбулося біля каскаду озер, що знаходяться на висоті трьох тисяч метрів під вершиною Картляш (висота 3448,5 метрів над рівнем моря). Таксатори Василь Іванченко та Богдан Трух піднялися на вершину, і в 12-кратний бінокль, з відстані 500-600 метрів, дійсно, побачили істоту, подібну до тюленя, яка купалася в найближчому озері. Хто це був можливо йеті, чи дагестанська «Нессі»? Невідомо, однак є інформація, що у 60-х роках минулого століття в горах Дагестану працювали спеціальні пошукові експедиції з метою вивчення снігової людини –«каптара».