Микола Петрович Левківський

головний інженер об’єднання.

Народився у 1950 році в селі Верпа Овруцького району Житомирської області. У 1972 році закінчив Малинський лісотехнічний технікум, у 1978 році — Українську сільськогосподарську академію без відриву від виробництва.

З 1972 року по 1974 роки працював на посаді техніка Української експедиції Українського лісовпорядного господарства ВО «Лісопроект»

З 1974 по 1975 р. р.— інженер – таксатор Української експедиції.

З 1975 року по 1992 роки — начальник партії Української експедиції. Працював в Курганській, Куйбишевській областях РФСР. В лісових господарствах України, зокрема Житомирській, Закарпатській, Рівненській, Вінницьких областях.

З 1992 р. по 1998 р. — головний інженер Української експедиції.

З 1998 по 2000 р. р. — начальник планово — економічного відділу.

З 2000 р. — по 2003 р.— головний економіст об’єднання.

З січня 2003 року головний інженер Київської експедиції.

З лютого 2003 р. і по даний час — головний інженер об’єднання.

Нагороджений іменним годинником Голови Державного комітету лісового господарства України, (2005 р); нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України» (2010 р.)

Незабутні будні експедицій

Не зважаючи на певні побутові труднощі, часом суворі погодні умови, коли можеш промокнути до нитки, а багаття розвести не вдається чи заблукати в лісових нетрях, саме вони дарували кожному з нас особливі емоції — відчути себе частинкою природи. І це відчуття посилювалося ще більше, коли доводилося бути в безлюдному лісі по кілька тижнів. Неспроста відомий письменник М.Пришвін писав „У лісі я знайшов для себе джерело безкінечних відкриттів…” І, дійсно, в лісі навіть можна почути як дерева перемовляються з собою: як гуде цар лісу дуб і наче скликає всіх на таємну нараду, як тужать за морем сосни, коли шумлять на вітрі, наче хвилі. А ще, як стверджують фахівці, кожна людина має своє дерево до якого варто прихилитися, аби набратися сили. А в цілому в кожного дерева своя енергетика, якось я це сильно відчув, коли понад два тижні під час експедиції на Вологодщині залишився в лісі сам, щоправда, зі своїм вірним охоронцем Рексом, коли ми вдвох владарювали в лісових нетрях, а точніше працювали, бо я зважаючи на свою роботу писав своєрідну книгу щодо специфіки лісових угідь. І хоч сумував за спілкуванням з людьми, однак дерева мене не лише заспокоювали, а наповнювали особливими почуттями, які пригадуються й досі, як і дими багать, гіркуваті, наче опале восени листя, як і чародії лісу — гриби. Я недаремно назвав їх чародіями, бо вони приваблюють нас до лісу якоюсь незбагненою магічною силою, коли починається, так званий, сезон тихого полювання. У своєму житті я бачив такі великі білі гриби, й так багато, що й до сьогодні сумую за ними, бо такого багатства більше не зустрічав, як і лісових галявин, які червоніли журавлиною, наче дикими маками. Добре, що в мене все це було, і сьогодні, я як і всі мої колеги, прагну, щоб природні багатства лише примножувалися.

А ще хотів би поділися своїм спогадом, як мене одного разу привабив луг, на якому зеленими куполами виднілися стіжки сіна. І я підійшов до одного з них, і на повні груди вдихнув запах скошеної трави — відразу згадалися поля рідної Житомирщини, волошки в житі й повний колос зерном. Уже вечоріло, на небі затремтіли сяйливі зірки, і молодик — місяць усміхався на все довкілля. І мені не захотілося покидати цього стіжка сіна, та й до бази йти було далеченько. Тож вирішив заночувати прямо на стіжку — не проти був і мій вірний друг Рекс, тільки я вмостився зверху на стіжку, а він знизу. Спалося, на сіні, як в дитинстві, снилися рідні краї, адже ще весною був вдома. І раптом серед ночі мене розбудив Рекс, який так почав гавкати, аж узлісся озивалося ехом. Я сполошився, адже окрім ручки й паперів не було нічого для самозахисту, думаючи, хто до нас надиться — вовк чи ведмідь? Не залазячи з копиці сіна вдивлявся в темряву, й кущі малювали мені тіні різних химерних звірів. Однак через певний час Рекс заспокоївся, й до нас з лісових гостей так і ніхто й не навідався. Чому я розповідаю цю історію? Бо ця подія, мабуть, є однією з найекстримальніших в моїй практиці за багато років експедицій в лісових угіддях тайги та України. І зараз через стільки років міркую, мабуть, я не переживав багато надзвичайних ситуацій в глухих лісах, де ходять дикі звірі, бо навчився прислухатися до лісу й бути його частинкою.